запозичення
Українська
ред.
Морфосинтаксичні ознаки ред.
| відмінок | однина | множина |
|---|---|---|
| Н. | запози́чення | запози́чення |
| Р. | запози́чення | запози́чень |
| Д. | запози́ченню | запози́ченням |
| З. | запози́чення | запози́чення |
| Ор. | запози́ченням | запози́ченнями |
| М. | запози́ченні запози́ченню |
запози́ченнях |
| Кл. | запози́чення | запози́чення |
за-по-зи́-че-ння
Іменник, неістота, середній рід, II відміна (тип відмінювання 2a за класифікацією А. А. Залізняка).
Префікси: за-по-; корінь: -зич-; суфікс: -енн- ; закінчення: -я
Вимова ред.
- МФА: одн. [zɑ̽pɔ̝ˈzɪt͡ʃɛ̝nʲːɐ], мн. [zɑ̽pɔ̝ˈzɪt͡ʃɛ̝nʲːɐ]
прослухати вимову?, файл
Семантичні властивості ред.
Значення ред.
- дія за значенням запозичити ◆ Заперечуючи плазування перед іноземщиною, Шевченко разом з тим наголошує на потребі творчого співробітництва культур, запозичення кращого досвіду передусім культур братніх слов'янських народів. П. М. Федченко, «Матеріали з історії української журналістики», 1959 р.
- те, що запозичене ◆ Всякий народ може запозичати в іншого, але він конче накладає печать власного генія на ці запозичення. Віссаріон Бєлінський, «Вибрані статті», 1948 р. ◆ У лексичному складі південно-східних діалектів [української мови] є запозичення з тюркських (татарської, турецької) та інших мов. Ф. Т. Жилко, «Нариси з діалектології української мови», 1955 р.
Синоніми ред.
Антоніми ред.
- —
Гіпероніми ред.
- —
Гіпоніми ред.
- —
Холоніми ред.
- —
Мероніми ред.
- —
Усталені та термінологічні словосполучення, фразеологізми ред.
- —
Споріднені слова ред.
| Найтісніша спорідненість | |
| |
Етимологія ред.
Похідне утворення від запозичити, див.