Українська

дзві́н

Іменник, неістота, чоловічий рід, II відміна (тип відмінювання 1*a за класифікацією А. А. Залізняка).

Корінь: -дзвін-.

ударний сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі або бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішений ударник (серце). ^{[≈ 1]}^{[≠ 1]}^{[▲ 1]}^{[▼ 1]} ◆ На дзвіниці вдарили в дзвін, і тонкий… гук задрижав і розлився по селі на всі долини Нечуй-Левицький, II, 1956, 267 ◆ Часто і поспішно бив на сполох церковний дзвін Юрій Смолич, II, 1958, 31
- Образно. ^{[≈ 2]}^{[≠ 2]}^{[▲ 2]}^{[▼ 2]} ◆ — А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес Олександр Ільченко, Козацькому роду…, 1958, 47
- У порівняннях. ^{[≈ 3]}^{[≠ 3]}^{[▲ 3]}^{[▼ 3]} ◆ Мов дзвони, загули кайдани На неофітах Тарас Шевченко, II, 1953, 275 }

дзвін у вухах
вечірній дзвін
як дзвін ◆ Дуже міцний, надійний. Вже один корівник стоїть такий! Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць О. Гончар

Найтісніша спорідненість
іменники: дзвіночок, дзвоник прикметники: дзвінкий дієслова: дзвонити,подзвонити, передзвонити, дзвеніти прислівники: по-дзвінкому, дзвінко

Від староцерк.-слов. ка́мпанъ — від грец. καμπάνα < лат. campana), заст. колокі́л (прасл. *kolkolъ), укр. дзвін

Список перекладів
Англійська_en: ring ^(en) Російська_ru: звон ^(ru) чол.