сполучення

Українська

Морфосинтаксичні ознаки

відмінок	однина	множина
Н.	сполу́чення	сполу́чення
Р.	сполу́чення	сполу́чень
Д.	сполу́ченню	сполу́ченням
З.	сполу́чення	сполу́чення
Ор.	сполу́ченням	сполу́ченнями
М.	сполу́ченні сполу́ченню	сполу́ченнях
Кл.	сполу́чення	сполу́чення

спо-лу́-че-ння

Іменник, неістота, середній рід, II відміна (тип відмінювання 2a за класифікацією А. А. Залізняка).

Корінь: -сполуч-; суфікси: -е-нн; закінчення: -я.

Вимова

• МФА: [spoˈlut͡ʃenʲːɐ]
•  прослухати вимову^{?, файл}
• УФ: []

Семантичні властивості

Значення

1. Дія за знач. сполучити, сполучати і сполучитися, сполучатися.
2. зв’язок між віддаленими пунктами за допомогою яких-небудь засобів пересування; можливість зв'язку з ким-, чим-небудь.
   ◆ Паралельне сполучення.
3. рідк. те ж саме, що сполука 1).
   ◆ Реа́кція сполу́чення — хімічна реакція, внаслідок якої з атомів або молекул однієї, двох чи кількох речовин утворюються молекули одної нової речовини.
   ◆ Фразеологі́чне сполу́чення — стійке поєднання слів, що виступає в мові як єдиний неподільний і цілісний за значенням вислів.

Споріднені слова

Найтісніша спорідненість
іменники: сполу́ка, сполу́чник, сполу́ченість прикметники: сполучи́мий, дієслова: сполучи́ти, сполу́чний

Етимологія

Від Шаблон:етимологія:лучити¹

Переклад

Список перекладів

Список перекладів

Список перекладів

Джерела

• Словник УЛІФ: сполучення
• Сполучення // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.