то

Українська

то

І. сполучник

1. розділовий; при переліченні фактів, явищ, дій, об'єктів і т. ін., що чергуються:

   а) на початку кожного простого речення, що входить до складу складносурядного.

   б) на початку самостійних речень, пов'язаних між собою якимсь одним членом речення.

   в) між однорідними членами речення.

2. в складі складених розділових повторюваних сполучників не то… не то, чи то… чи то, які вказують на непевність, невиразність, сумнів стосовно того, що з названого є справжнім, а що — уявним.
3. в складі складених протиставних сполучників а то, а не то, а то не у значенні:

   а) інакше, у противному разі, бо.

   б) насправді ж, а в дійсності.

4. в ролі сполучника-відповідника, що виступає на початку одного (звичайно головного) речення для підкреслення його співвідносності з попереднім (переважно підрядним)

   а) із значенням умови.

   б) з наближенням до висновкового значення.

   в) з часовим значенням.

   г) з відтінком наслідковості, результативності.

   д) з причиновим значенням.

   е) із значенням зіставлення.

   є) з допустовим значенням.

   ж) із значенням мети.

• То сяк, то так
• То так, то сяк
• То там, то сям (там, тут)
• То тут, то там
• То туди, то сюди
• То сим, то тим боком

ІІ. частка

1. вказівна; при вказуванні на особу, предмет, явище, дію тощо.

   а) в складнопідрядних або в самостійних реченнях, одне з яких є поясненням, тлумаченням іншого, у значенні, близькому до це.

2. підсилювальна; для підкреслення, виділення в реченні якогось слова.

   а) Для підсилення якогось слова, зосередження на ньому уваги вживається у складі цього слова.

   б) для підсилення емоційної виразності в окличних і питальних реченнях.

   в) при повторенні слів як співвідносне слово до спол. що, як, вказуючи на незаперечність, неминучість чого-небудь.

   г) при повторенні слів, вказуючи на ствердження названого поняття.

3. спонукальна; при проханні, пропозиції виконати якусь дію.

• То ж то й воно
• Що то за звір
• Як то говориться

Джерела

• Словник УЛІФ: то
• Словник УЛІФ: то
• То // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.

Староукраїнська

то

І. сполучник

1. (зв'язує сурядні речення, приєднує прості речення з загальним наслідковим значенням) то.
2. (зв'язує підрядні речення - в умовних і часових складнопідрядних реченнях з підрядними у препозиції) то

ІІ. частка

1. (видільна) то, це

◆ Вѣдаи то каждыи чл̃вкъ кто на тыи листъ посмотрить. ω̇же ӕ кнѧзь єоунутии´ и кистютии… чинимы миръ твердыи. ис королемь казимиромь польскъмь. (Литовсько-польський договір, 1352)

1. (вказівна) то
2. (у сполученні а то)

ІІІ. та

Джерела

Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.... Київ: Наукова думка, 1977. Т. 2, с. 432—433. [1]